Подорож в московський гадючник

Ви знали, що жінкам не можна ходити у штанах? Взагалі. От я сьогодні довідалася.

Біля входу є невеличкий одноповерховий будиночок, на одному із вікон якого написано "Юбки", а на іншому "Видача спідниць". "О-о", - я ж у джинсах. )))

Заходимо на територію. Ззаду підбігає охоронець:

- Ходіть, я видам вам спідницю.

- Навіщо?

- Так треба.

- Чому?

- Ходіть, отут на дверях написано.

- Просто розкажіть мені.

- Я тут недавно, ходіть прочитайте, так треба...

В такому дусі ми поговорили хвилин 5, потім він, почуши моє "Я людина, прийшла сюди подивитися", махнув на нас рукою. )))

Дорогою нас наздогнала монашка (звідки? там же чоловічий монастир) і хвилин 5 втирала про те, що ангелам угодно, щоб в церкву я ходила в хустці. І в спідниці. Інакше ангели мене не помітять. Помітять тільки чорні ангели (про теке чую вперше).

В Успенському соборі охоронник тоном гестапівця наказав мені одягти хустину, потім спідницю, потім - відійти. Я аж не витримала і спитала: "Чому ви таким наказовим тоном зі мною розмовляєте? Слова "будь ласка" не чули?", на що він геть іншим тоном відповів, що він нічого, він ні-ні.

Жоден з охоронців і монашок не обійшов мене, щоб не сказати про штани і про хустину. На моє: "Я не маю хустини" вони були в такому шоці, що не мали що сказати, а одна пані, за спостереженнями Тараса, побачивши нас, аж перехрестилася.

Але основне не монахи. Вони - просто гвинтики системи. Так само, як охоронці, які просто виконують накази. Головне - це люди. Віряни. В соборі якраз йшла служба, тому людей було багато. У всіх у них якісь такі пісні, скорботні, запеклі вирази обличчя, враження, як заходять туди, то одразу міняються. Всі дівчата в довгих спідницях і хустках. Молоді дівчата. Ніколи такого не бачила. Навіть діти. Бачила дівчинку, років 3-4, теж у хустці... Якщо вона виростте і лишиться жити в Почаєві, то своїх дітей виховає так само. Як перервати цей ланцюг?..

Загалом лавра дуже доглянута. Територія обгорожена акуратним муром, всі будівлі відреставровані, всюди штукатурка, вся ліпнина, фрески акуратні. Господарство доглянуте, дерева рядочками, госпчастина, як з малюнка..

Але... Отой вираз обличчя людей, у всіх він один, я дотепер бачу. Ота якась агресія... Атмосфера там паскудна... Не Божий храм, а швидше місце зомбі...

Мені навіть не захотілася зробити ні однієї фотографії, що для мене геть нетипово.

Я бувала у храмах всіх релігій світу, за винятком юдаїзму, але такої злоби, агресії і ворожості, як там, я не бачила більше ніде, про що урочисто повідомила охоронцеві і двом монашкам, які вчепилися нас повчати. )))

Навіть в Києво-Печерській мене не пустили в печери в штанах, але на територію лаври пустили. І без хустки пустили.

Тарас мій був вражений. Він завжди, як більшість молоді, вважав, що релігія - це якийсь такий пережиток, щось зараз геть не модне і не актуальне... але оці вирази облич і те, як мене намагалися вдягнути в хустку і взути в спідницю, на нього досить сильно вплинули і переконали, що релігія в нашому суспільстві має дуже велике значення.

Оця ракова пухлина МП нам ще поп'є крові. І оте, що зараз починається з Києво-Печерською лаврою, Україна мусить пережити. Як пережили релігійні війни на Заході України в 90-х, коли за кожен храм йшла війна, так мусимо пережити і зараз. Зараз буде набагато важче, бо МП за той час знахабнів, розжирів і в'ївся в голови багатьох парафіян, але якщо ми цього не переживемо, не виженемо цю філію КҐБ з України, то пухлина роз'їсть нас ізсередини і знищить. Рано чи пізно. Не хотілося б. Тому у нас немає вибору: або ми, або МП КҐБ.

І так, ніде, крім МП, не наказують одягати спідниці.

Автор: 

Віра Кужелюк